Який Шевченко нам потрібен?

У день написання цієї замітки відзначається чергова річниця від дня народження Тараса Шевченка, за півгодини буде відзначатися річниця його смерті.

Т. Шевченка було давно вже майже канонізовано, його творчість активно вивчалась у школах в радянські часи, так само актично вивчається у пострадянські. Не так давно постала можливість критичної оцінки всієї системи сприйняття Шевченка сучасниками. Непоодинокими є твердження що Шевченко є не надто актуальним у роки незалежного буття України, коли відбулись і держава, і народ. Також часто чуємо, що Шевченко є надто архаїчним і сучасники потребують більш модерної літератури, а Кобзареві слід віддавати належне за його внесок у нашу культуру.

На мій суб»єктивний погляд, із Т. Шевченка було створено ікону борця за соціальну і національну справедливість. Його було сформовано і подано для свідомості суспільства як міфічного героя месіанського типу. Саме такий Шевченко стає надто вразливим для ударів критиків-циніків. Адже міфічний герой, як закарбовано в людській свідомості, повинен мати цілком відмінні риси як прості смертні. Як виявляється, Т. Шевченко мав численні риси і вади звичайної людини, навіть дещо сибаритські.

Отож, можливо слід все-таки сучасникам у широкому загалі поглянути на Шевченка не звичайну людину із її приватним життям врешті він не зірка естради. А поглянути із точки зору його внеску в розвиток суспільних відносин у царині, котра є передумовою самого існування суспільства і, зрештою, його поступу. Адже до Т. Шевченка писали інші автори українською мовою і цілком пристойні твори (І. Котляревський, Є. Гребінка, харківські поети-романтики та ін.), досить високого художнього рівня, але не отримали лаври Шевченка в свідомості всього народу. Чим саме Т. Шевченко так зміг проникнути в душу народу?

Очевидним є то що твори Шевченка дали свого часу можливість прочитати українською мовою то що до Шевченка можна було читати російською, німецькою, французькою, англійською, деякими іншими мовами і аж ніяк не мовою «простонароддя»-українською. Причому у Шевченка різноманітні світоглядні ідеї подано українською настільки влучно і дохідливо, що не виникало навіть і потреби запозичувати слова із інших мов і адаптувати до української. Хоча б: «Коли діждемось Вашингтона з новим і праведним законом, а діждемось таки колись». Тут бачимо ідею верховенства права, котра має витоки із Біблії (звідти мають витоки майже усі теперішні системи права і політичного устрою), а також помічаємо під поняттям «новим» то що має ліберльний закон змінити панівну на той час дворянську олігархію і становий устрій. Чи хоча б: «врага не буде супостата, а буде син і буде мати, і будуть люди на землі» та «… в сім»ї великій, в сім»ї вольній, новій не забедьте пам»янути не злим тихим словом». Бачимо виклад першооснови національної ідеї, котрою є сім»я. Адже само поняття нація від лат. natio-сім»я. Або: «У кожного своя доля і свій шлях широкий»-чим не просто і влучно викладена ліберальна ідея індивідуальності кожної людини, але далі читаємо: «той мурує, той руйнує…», що не всі свою свободу від природи на благо використовують і читаємо: «…а братія мовчить, витріщивши очі. Нехай! Може так воно і треба!? Так і треба, так і треба, бо немає Господа на небі». Останні цитати до написання Ясенським його «Заговора равнодушних», адже громадянська пасивність веде до того що гине і віра в Господа і нічим не може допомогти. Чим не ідея громадянського суспільства, котре може долати негаразди суспільного і політичного устрою. І все викладено просто і влучно.

То, можливо, нам слід здійснити порівняльний аналіз ідей у творчості Т. Шевченка із ідеями провідних світових філософів і не лише філософів. Знайдемо в його творчості багато дуже складного що викладено поетом дуже просто і доступно. І як то вдалося Шевченкові? Адже народну розмовну українську мову на масове письмо було покладно лише наприкінці 18 ст. Яка іще мова так швидко могла народитись як писемна і зрости за такий короткий строк, за дещо більше як пів століття? А як вслухатись в український фольклор, в казки, загадки, пісні, перекази то побачимо там ряд законів фізики, хімії тощо, котрі було відкрито і сформульовано за століття до появи тих фольклорних творів, прикладом може бути загадка про дерево із котрого цвіт опадає в землю йде від чого на дереві того цвіту не стає менше, а в землі більше. Відгадка тут-життя і смерть. Але ж чи небачимо ми тут закон збереження матерії та її переходу із одного стану в інший, а академік В. Вернадський на основі того закону вивів закон сталості загальної маси живої матерії на землі. Вочевидь, із мудрості, котра випещувалась тисячоліттями Т. Шевченко отримав потенціал аби в свою просту творчість покласти складні ідеї.

То ж, варто читати Шевченка, ним викладено просто дуже складні ідеї. Лікнеп перед читанням тих ідей у більш складній формі.

Диво котрому не дали статися

Друга світова війна на Європейському континенті завершилась капітуляцією Німеччини в ніч із 8 на 9 травня 1945 р. Залишала вона по собі руїну, котра охоплювала більшість країн континенту. Воюючі країни, які уникли масштабних руйнувань, потерпали від економічних наслідків своєї участі у війні, як Великобританія. Крім того, Британська імперія, не зважаючи на перемогу у війні, опинилась перед лицем повної економічної розрухи і розвалу. США стояли перед проблемою повоєнної економічної кризи, зумовленої потребою скорочення озброєнь та військового виробництва. СРСР прагнув закріпити геополітичні здобутки, отримані великими жертвами.

Поряд із тими державами в Європі існували нейтральні у війні країни, котрі зберегли свою економіку і уникли соціальних потрясінь та повоєнної розрухи і мали не погані, порівняно із іншими європейськими державами, можливості реалізувати свій економічний та соціальний потенціал у повоєнному світі. То були такі держави як Швеція, Швейцарія, Португалія, Іспанія. Поруйнована війною Європа потребувала доступної сировини, коштів, матеріалів для відбудови. А тому ринки для нейтральних країн із вцілілою економікою були безмежними як і можливості зайняти достойне місце у світовому розподілі праці. Але такі держави як Швеція Португалія і Швейцарія мали не надто значний економічний потенціал аби витягнути на собі відбудову Європи. Також, Швеція і Швейцарія займали послідовну позицію нейтралітету, а відбудова Європи була справою політичною. Крім того, вони також мали економічні проблеми із потребою пристосування до умов післявоєнного життя, адже ті держави активно підтримували відносини із воюючими країнами, орієнтуючись на їхні специфічні потреби. Отож, повоєнна криза мала зачепити і нейтральні держави.

На тому фоні поставала Іспанія, держава, котра пережила громадянську війну 1936-1939 рр. та інтервенцію, була протягом трьох років ареною боротьби протиборствуючих систем. По завершенню громадянської війни Іспанія зорієнтувалась на відбудову, що дало їй привід не приєднатися до гітлерівської коаліції та уникнути військових руйнувань, не зважаючи на вперті прагнення А. Гітлера втягнути Іспанію у війну. Відбудова Іспанії після громадянської війни дала країні перспективні інвестиційні напрямки, а саме, не в ті галузі, на продукцію котрих був найбільший запит на світовому ринку в роки війни, тобто військові, а в звичайну відбудову соціально-економічної системи. Тому Іспанії на 1945 р. не загрожувала повоєнна криза, що її вигідно вирізняло із-поміж решти нейтральних держав. Крім того, значний людський та ресурсний потенціал. Великі аграрні можливості на фоні імовірного голоду в Європі, оскільки в ряді держав Європи із-за війни не вдалось засіяти озимі і навіть ярові культури, що мало наслідком малий врожай і критичну ситуацію із продовольчим забезпеченням. Іспанія мала можливість стати годувальницею Європи у кризовій ситуації. Поруйнована за роки військових лихоліть Другої світової економіка Європи могла отримати ресурси і продукцію від відродженої за ті самі роки іспанської економіки. У результаті, у повоєнні роки могло відбутися іспанське економічне диво. Могла постати могутня економічно і політично держава. Але Іспанія не змогла реалізувати ті свої можливості. На заваді стали інтереси великих держав.

В Іспанії на період після Другої світової війни панував режим генераліссімуса Ф. Франко, котрий було встановлено військовими за активного втручання у іспанську громадянську війну Німеччини, Італії та Португалії. Оскільки в Німеччині та Італії панували фашистські режими то були всі підстави розглядати режим Франко в Іспанії як профашистський. Тим більше, що Німеччиною та Італією активно проводилась міжнародна політика, спрямована на визнання режиму Франко в Іспанії іншими державами Європи (Угорщина, Австрія у січні 1938 р. за рішенням Римської конференції тощо).

Потсдамська конференція лідерів трьох держав антигітлерівської коаліції, котра відбувалась у Берліні з 17 липня по 2 серпня 1945 р. і мала підводити підсумки війни, розглядала питання режиму Франко за ініціативою радянського лідера Й. Сталіна. Зокрема, Сталін заявив Президентові США Г. Трумену про необхідність вжити заходів щодо режиму Франко як встановленого державами осі (Німеччина-Італія) проти волі іспанського народу. Трумен погодився обговорити в ході конференції заходи проти режиму Франко. Радянською стороною було підготовано пропозицію по Іспанії, у котрій пропонувалось розглядати режим Франко як встановлений фашистськими урядами і фашистський у суті та такий що заважає демократичному розвитку країн Європи і Південної Америки, а іспанський народ неодноразово висловлювався проти режиму Франко. Тому було висунуто пропозиції: порвати всілякі відносини із режимом Франко і надати допомогу демократичним силам в Іспанії. У ході обговорення питання про режим Франко Сталін категорично наполягав на його повній дипломатичній ізоляції, розриві із ним дипломатичних відносин з метою аби іспанський народ зміг вирішити сам питання заміни режиму в своїй країні. На що У. Черчілль, Прем»єр-міністр Великобританії, відповів що його держава не підтримує режим Франко і бажає його повалення, але не бажає розриву дипломатичних відносин, що може призвести до консолідації іспанців навколо Франко та становить загрозу економічним відносинам між Великобританією та Іспанією. Президент США заявив що не бажає брати участі в громадянській війні в Іспанії, а тому усунення рижиму Франко за ініціативи лідерів країн антигітлерівської коаліції є не допустимим. Отже, Черчілль і Трумен категорично відкинули пункт про надання допомоги демократичним силам для повалення режиму Франко, але підтримали позицію про дипломатичну ізоляцію. Сторони зійшлись на тому щоби не надавати підтримки у вступі Іспанії в Організацію Об»єднаних Націй, що стало, фактичною, ізоляцією Іспанії і, водночас, збереженням самого приводу для ізоляції-режиму Франко при владі.

В результаті, Іспанія не мала можливості реалізувати себе ні політично, ні економічно в повоєнній Європі, чим було усунено конкурента для США і їх плану Маршала та СРСР і його проекту створення РЕВ і соцтабору в Центральній та Південно-Східній Європі. Іспанія залишилась до середини 1960-х рр. в ізоляції та економічній відсталості. Так великі держави, котрі вершили долі Європи по війні, не дали можливості реалізуватись державі із великими перспективами.

А тут посилання на сайти із історичною хронологією

www.hrono.ru тут міститься хронологія і цікаві статті та джерела із Всесвітньої історії та історії Росії

Інтернет-ресурси, котрі будуть корисні при вивченні історії України

www.litopys.org.ua тут знайдете велику кількість джерел з історії України та літератури

www.militera.lib.ru тут міститься багато джерел і праць по військовій історії

 

Культура, освіта Київської Русі

Візантійський вплив на культурне життя Руської землі призвів до існування, фактично, двох культур. Адже, до запровадження христичнства в Руській землі панувала солов’янська культура, а варягами та іншими державницьками елементами було привнесено інші культурні традиції, проявами котрих були такі боги як Перун, балтійського походження, Симаргл і Хорст, іранського походження, і Велес, «скотський бог», вочевидь, тюркського походження. Християнство стало релігійно інтегруючим елементом феодальної еліти, а також соціально пов’язуючим елементом феодальну верхівку та атохтонні суспільні маси. Водночас, християнство під впливом традиційних вірувань формувало своєрідну усну народну культуру у формі билин, казок і народного епосу. Водночас, культура феодальної верхівки мала на меті забезпечити її ідейне домінування та легітимність. найхарактернішими є шанування відповідних святих та розвиток іконопису, літератури, літописання та ін. Особливо слід відзначити розвиток освіти, котра мала забезпечити князівську владу ідейно підкованими кадрами, відповідним чином дистанціювавши їх від широких мас не благородного походження. Паралельно існувала духовна освіта, оскільки церква прагнула зберігати свою інтелектуальну і культурну монополію.

Феодальна роздробленість Русі, її причини і наслідки

Руська земля від початку свого оформлення в державницьку цілісність становила територію підконтрольну київському князеві і його дружині у формі данної залежності, котра становила «оплату» за «захист» від зовнішніх ворогів-опонентів київського князя. Реформування релігійного життя і становлення державницьких інституцій в давньоруській державі із запровадженням християнства як основної редігії виникає можливість запровадити на Русі систему феодальних відносин на ієрархічній основі шляхом запровадження удільних князівств. Київський князь відігравав правоустановчу роль у вибудові та функціонуванні феодальної ієрархії. Оскільки князівська влада обмежувалась силовими і арбітражними функціями (судовими) то й київський князь не мав соціальної основи аби отримати правоустановчі функції в Руській землі, а тому удільні князівства отримали собі легітимні повноваження на місцях, котрі були ідентичними повноваженням київського князя і не потребували вертикального втручання зі сторони князя в Києві. Умови для встановлення влади удільних князів було закладено занепадом родоплемінної еліти та зростанням авторитету міст і станогвленням церкви як інституції, котра мала вертикально інтегровану структуру, яка охоплювала все суспільство Руської землі і регламентувала відносини в суспільстві. Водночас, церква не мала можливості регламентувати відносини в середовищі феодальної еліти і виконувала лише статистичні та арбітражні функції. Отож, у 11 ст. в Руській землі існувало інтегроване навколо церкви суспільство і атономізована феодальна верхівка, котра цілком могла виконувати свої силові функції на основі данних відносин із суспільством, за умов дезінтегрованої адміністративно системи відносин в її середовищі.

Шановні студенти!

Тут Ви можете написати про автора блогу своє «фе». Прошу критику і побажання викладати конструктивно і аргументовано, бажано висловлювати також свої пропозиції.

Прошу дати відповідь на запитання у назві категорії!

Відповідь на питання у назві категорії є відповіддю на запитання: Де ми є? Хто ми є? Заради чого ми живемо? Врешті, на гамлетівське-Бути чи не бути! Аби давати відповідь на ті всі запитання й універсальне, поставлене у назві категорії, слід мати достатній досвід життя власного і пізнання життя інших людей, оскільки ключовим суб’єктом соціально-історичних процесів є людина. Тому бажаю аби читачі поділилися своїм досвідом пізнання минулого. Тим більше, що всі наші дії і вчинки, навіть приватного характеру, мають якусь суспільну логіку і є об’єктивно обумовленими, а тому стають частиною системи соціальних відносин. Через них кожен із нас соціалізується, а пізнаючи їх логіку і обумовленість, знаходимо своє місце в соціум і пізнаємо соціум як такий.

У боротьбі за безнадійну справу (В. Липинський-дипломат)

В’ячеслав Липинський особистість достатньо відома широкому колу сучасної української інтелігенції як історик, філософ, один із апологетів українського консерватизму, але, нажаль, він залишається маловідомим як український дипломат, посол Української Держави й Української Народної Республіки в Австро-Угорщині від початку червня 1918 р. і до кінця серпня 1919 р. В. Липинський, поляк за походженням, на дипломатичній роботі присвятив себе практично безнадійній справі, прагнучи добитися аби Українська Держава була активним суб’єктом у великій європейській геополітичній грі.

На початок ХХ століття території сучасної України перебували у складі двох імперій: Російської й Австро-Угорської. До Російської імперії входила Наддніпрянська Україна, складаючи дев’ять губерній (Київську, Полтавську, Катеринославську, Харківську, Чернігівську, Херсонську, Таврійську, Подільську й Волинську, а також  частину Області Війська Донського (частина Донецької області) та Бессарабської губернії (частина Одеської та Чернівецької областей), а у складі Австро-Угорської перебували території Західної України, адміністративно складаючи східну частину Королівства Галичина і Лодомерія та Герцогство Буковина.

По завершенню бойових дій на Східному фронті у Першій світовій війні німецько-австрійських військ проти Росії у грудні 1917 р. розпочала роботу Брест-Литовська мирна конференція, покликана встановити мир між країнами Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина) й правонаступниками Російської імперії. Останніми країни Четверного союзу визначили Російську Радянську Республіку, Фінляндію й Українську Народну Республіку [4]. Із тими правонаступниками країнами Четверного союзу після складних переговорів 1918 р. було укладено мирні договори: 9 лютого із УНР й 3 березня із Радянською Росією. Мирний договір із УНР уклали всі країни Четверного союзу, але до договору із Австро-Угорщиною був додатковий таємний «Галицький договір», укладений 8 лютого 1918 р. в протокольній формі поки основний мирний договір допрацьовувався. Він передбачав поділ Королівства Галичини і Лодомерії на східну (українську) і західну (польську) частини і об’єднання Східної Галичини (теперішні західноукраїнські області) й Буковини (теперішня Чернівецька область) в єдиний Коронний Край. Тобто, передбачалося створити нового суб’єкта монархічної унії в Австро-Угорщині – український Коронний Край. Метою укладення того договору було захист українського населення відповідних провінцій Австро-Угорщини [11].

Таємність того договору зумовлювалася тим, що Австро-Угорщина була зацікавлена у відновленні Польської держави на землях колишньої Речі Посполитої (поділеної наприкінці ХVІІІ ст. між Росією, Австрійською імперію й Пруссією), котрі перебували у складі Австро-Угорщини і в складі Царства Польського Російської імперії й були окуповані німецько-австрійськими військами у 1915 р. Австро-Угорська монархія планувала утворити на тих землях Польське королівство, котре перебувало би в унії із Австрійською імперією, тобто австрійський імператор був би водночас і королем польським (так званий австро-польський варіант). До того відновленого Польського королівства мали увійти і території Східної Галичини та Холмської губернії Російської імперії (населеної здебільшого українцями) оскільки вони перебували у складі Речі Посполитої до її поділів. Українська делегація у Брест-Литовську наполягла аби до УНР було приєднано Холмщину й утворено український Коронний Край в Австро-Угорщині, в тому її підтримали представники Німеччини і Р. фон Кюльман, зокрема [10]. Німеччина прагнула максимального послаблення польських державницьких прагнень, що було частиною її плану створення васальної так званої Серединної Європи. Аби уникнути протестів польських політичних кіл Австро-Угорська делегація передбачила у «Галицькому договорі» його таємність, а також вступ у дію лише після ратифікації обома сторонами основного Брест-Литовського договору із УНР[11].

Саме навколо питання ратифікації Брест-Литовського договору й загострилися відносини між Австро-Угорщиною й Українською Державою влітку 1918 р. Гетьманом Української Держави П. Скоропадським В. Липинського було призначено послом в Австро-Угорщині. Він й розгорнув активну діяльність навколо питання ратифікації Австро-Угорським рейхстагом Брест-Литовського договору, але той процес гальмувався саме положеннями таємного «Галицького договору» і питанням встановлення кордону між Українською Державою і відновлюваною Польщею. В. Липинський у своїх листах до Міністра закордонних справ Української Держави неодноразово наполягав аби Гетьманом було вжито дієвих заходів щоби натиснути на уряд Австро-Угорщини аби «Галицький договір» вступив у дію. Він пояснював, що для України є життєво необхідним врахування у сусідній імперії державницький прагнень українців. В. Липинський намагався вдаватися до погроз на адресу австро-угорської сторони, заявляючи, що передасть таємний договір і переговори навколо нього у формі Комунікату пресі [5], врешті, звертався до Гетьмана П. Скоропадського із наполяганням аби той скористався своїми добрими відносинами із представниками уряду Німеччини щоби ті вчинили тиск на свого партнера по Четверному союзу [9], але то було марними стараннями. П. Скоропадський на той час опікувався питанням приєднання до Української Держави Криму, окупованого німецькими військами, й не бажав в зайве звертатися із територіальними питаннями до німецького уряду.

В. Липинський навіть виступав із аргументами, що для Української Держави буде менш болючим втратити Холмщину аніж вплив на Східну Галичину й Буковину, його старання лишалися марними, писав він у своїй доповіді Міністерству Закордонних справ від 28 липня 1918 р. [5] Уряд Австро-Угорщини в односторонньому порядку відмовився від «Галицького договору», не ратифікувавши Брест-Литовський, розглядаючи його лише як вимушену поступку, котра була необхідною заради досягнення миру на основну театрі воєнних дій. Тому старання посла Української Держави лишилися марними.

Переговори по «Галицькому договору» паралельно велися у Києві, про то В. Липинському було повідомлено у МЗС Австро-Угорщини 16 липня 1918 р. і тим обмежено можливості вести роботу в даному напрямку, чекаючи результатів київських переговорів [7]. Їх наслідком стало то, що врешті оригінал таємного «Галицького договору» було знищено в Міністерстві Закордонних справ Німеччини у Берліні заступником статс-секретаря міністерства у присутності посла Австро-Угорщини. В Акті про спалення «галицького протоколу» від 16 липня 1918 р. згадується, що про його здійснення домовилися усі зацікавлені держави, а також його знищення бажає Україна [1]. Отже В. Липинський у Відні займався справою завідомо приреченою на невдачу, безнадійною. Своєю твердою і послідовною позицією він набув собі ворогів у Міністерстві закордонних справ держави, у котрій представляв Україну та серед урядовців, фактично поступаючись кар’єрними інтересами втіленню у життя української ідеї. Власне сам факт створення українського Коронного Краю він бачив як крок до майбутнього об’єднання українських етнічних територій у єдиному державно-політичному утворенні [6].

Відданість ідеї єдності українських територій В. Липинський виявив і у «бессарабському питанні». Бессарабська губернія Російської імперії була окупованою румунськими військами наприкінці 1917 р., а у березні 1918 була анексованою Румунією. Українська Держава не визнала того акту, але, знову ж таки, не намагалась активно протидіяти, оскільки вирішенням долі союзника Росії у Першій світовій війні опікувалися країни Четверного союзу, найперше Австро-Угорщина, Болгарія й Туреччина. В. Липинський намагався донести до МЗС Української Держави ідею об’єднати дипломатичні зусилля із Болгарією супроти Румунії аби повернути до України населену більш як наполовину українцями Бессарабію [5]. Та ідея виявилася також нереалізованою оскільки австрійська окупаційна влада на українських територіях обмежила можливість навіть телеграфного сполучення українського уряду із Болгарією [2].

Не зважаючи на невдачі влітку 1918 р. В. Липинський розгортає роботу навколо ідеї об’єднання українських етнічних територій після зречення престолу імператора Австро-Угорщини Карла І 13 листопада 1918 р. й остаточного розпаду імперії. У Східній Галичині розгорнувся український і польський національний рух. Щоправда Українська Національна Рада від початку прагнула не розривати зв’язки із Віднем, бажаючи у складі австрійської делегації взяти участь у мирній конференції, яка мала підсумувати результати Першої світової війни [3]. Таким чином, український державницький рух в Східній Галичині намагався отримати міжнародне визнання. В. Липинський 5 листопада 1918 р. зустрічається із представниками польського посольства у Відні й на свій страх і ризик заявляє їм, що Українська Держава готова надати військову допомогу українцям Галичини якщо поляки спробують її окупувати [8]. Також він зустрівся із представниками Української Національної Ради Східної Галичини, прагнучи встановити контакти на політичному рівні, але ті уникали будь-яких відносин із урядом П. Скоропадського після оголошення Гетьманом 14 листопада 1918 р. курсу на федерацію із майбутньою не більшовицькою Росією. Український рух Галичини лякала сама думка опинитися в складі будь-якої Росії.

В. Липинському не вдалося досягти основних своїх цілей на дипломатичній роботі, як ратифікації Брест-Литовського договору Австро-Угорщиною, його діяльність, спрямована аби «Галицький договір» було втілено у життя перетворилася на «боротьбу із вітряками», відстояти право Західної України на державність й наступне її об’єднання із Наддніпрянською Україною він також не зміг. Подальше возз’єднання українських земель 22 січня 1919 р. відбулося під тиском зовнішніх факторів, коли під тиском польських військ Українська Галицька Армія змушена була мати куди відступати із територій Західноукраїнської Народної Республіки. Тим не менш самовіддана боротьба за єдність українських територій в одній державі в умовах, коли усе складалося проти того, є показовим прикладом для сучасної української дипломатії.

 

 

  1. Акт о сожжении «галицийского протокола» в германском министерстве иностранных дел. Берлин, 16 июля 1918 г. // Чернин О. В дни мировой войны. Мемуары министра иностранных дел Австро-Венгрии. – С-Пб.: Издательский дом С-Петербургского государственного университета, 2005. – С. 472.
  2.  [Від Міністерства пошт і телеграфів до Міністерства закордонних справ]. 21 жовтня 1918 р. // Летопись революции. – Харків: Государственное издательство Украины. – 1924. — №1(6).
  3.  [Д. Дорошенку від. Цекл…]. Львів, 24/ХІ. 1918 // – Ф. 3766. – Оп. 3. – Спр. 1. – Арк. 115.
  4.  Запись совещания кайзера Вильгельма ІІ с представите лями имперского правительства и Верховного главнокомандования в Гамбурге. Гамбург, 13 февраля 1918 г. // Советско-германские отношения от переговоров в Брест-Литовске до подписания Рапалльского договора 1917-1922. – М.: Издательство политической литературы, 1968. – С. 323.
  5.  [Лист В. Липинського до Товариша міністра закордонних с прав Української Держави]. Відень, 28/VII 1918 р. // ЦДАВО України. – Ф. 3766. – Оп. 3. – Спр. 1. – Арк. 41.
  6. [Лист В. Липинського до Товариша міністра закордонних справ Української Держави]. Відень, 14/VII 1918 р. // ЦДАВО України. – Ф. 3766. – Оп. 3. – Спр. 1. – Арк. 69.
  7. [Лист В. Липинського до Міністра закордонних справ Української Держави Д. Дорошенка]. Відень, 16/VII 1918 р. // ЦДАВО України. – Ф. 3766. – Оп. 3. – Спр. 1. – Арк. 67.
  8.  [Лист-доповідь В. Липинського Міністру закордонних справ Української Держави Д. Дорошенку]. Відень, 5/ХІ. 1918 р. – Ф. 3766. – Оп. 3. – Спр. 1. – Арк. 105 зв.
  9.  [Лист-доповідь В. Липинського Міністру закордонних справ Української Держави Д. Дорошенку]. Відень, 5/VII, 1918 // – Ф. 3766. – Оп. 3. – Спр. 1. – Арк. 94-95.
  10. Протокол переговоров в имперской канцелярии между представителями Германии и Австро-Венгрии. Берлин, 5 февраля 1918 г. // Советско-германские отношения от переговоров в Брест-Литовске до подписания Рапалльского договора 1917-1922. – М.: Издательство политической литературы, 1968. – С. 278-279.
  11. Тайний договір між Австро-Угорщиною й Українською Народньою Республикою в справі Східної Галичини та Буковини. Брест-Литовський, 9 лютого 1918 р. // Берестейський мир 1918-1928. – Львів-Київ: Кооперативна накладня «Червона калина», 1928. – С. 318-319.