Лицарство Середньовіччя

Як формувався стан еліти Західної Європи?

Лицарство Середньовіччя: 2 комментария

  1. У період (V —X ст.) по всій Європі завершується становлення великих територіальних імперій-монархій. Вони мали більш-менш однотипний політичний устрій, що спирався на нерівність станів та осіб. У той же час зовнішні загрози часто змушували вдаватися до політичної консолідації населення імперій та королівств, що виходило поза станові межі. Боротьба з халіфатами, уграми сприяла формуванню цілком нової аристократії — феодальної, джерела якої можна простежити у бенефіціальній реформі Карла Мартелла, де головними були сила та гроші. Однак була у цьому й специфіка, що вимагає детальнішого розгляду.

    Річ у тому, що розвиток науки й техніки призвів до зростання спеціалізації у військовій справі. Приблизно в середині VIII ст. у Франції з’являються верстви воїнів-професіоналів, що відокремилися від решти суспільних верств. Це пояснюється тим, що ведення війни потребувало все дорожчого озброєння. У 750 р. лангобардський король Астульф постановив, що «воювати верхи повинні власники не менш, ніж семи наділів або сорока югерів землі». Тобто це були люди середнього і великого достатку. Трохи пізніше вартість озброєння кінного воїна разом із вартістю скакуна почала становити не менше вартості 4 маєтків середньої величини. Вже приблизно з епохи Карла Великого брати участь у війні як рівноправний учасник міг далеко не кожний. Від якості озброєння, а отже, від розмірів багатства дуже часто залежала й доля самого воїна. Це докорінно змінювало соціально-політичний статус воїнів-професіоналів, їх підносили по ієрархічній драбині, давали змогу брати участь у політичному, державному житті суспільства, що знайшло своє відображення у феодальному праві тих часів.

    Так, у капітулярі 825 р. наведена різниця між вільним і тим, «хто не може захищатися від ворога», що його було названо «вільним другого порядку». Так поступово утверджувався стереотип вищості, вибраності у воїнів та комплекс меншовартості в людей без зброї. За військову службу ця верства починає отримувати своєрідну винагороду, формується система землекористування, яка органічно була пов ‘язана з виконанням публічних, військово-політичних функцій. Земельна рента стає основним джерелом прибутків. У різних європейських країнах по-різному встановлювалась система, яка формувала феодальну ієрархію, давала змогу сформуватись аристократії титулів (-князі, графи, маркграфи, барони). Це утворило феодальний елітарний клас середньовічної Європи, який у Франції спочатку називався noblesse, в Англії — nobility, у Німеччині — Add. А у Франції окремих воїнів уперше було посвячено в ранг рицаря, що знайшло відображення в заміні пізньолатинського слова miles (воїн) на chevalier — рицар.

    Збільшуючись кількісно, рицарство отримало окремі судові права — баналітет, право на полювання. Відтак розпочалася регламентація суспільно-побутова — до одягу включно, що призвело врешті до формування спадкової знаті. Якщо раніше допускалося поповнення рицарства по вертикалі знизу-догори, то вже у 971 р. в абатстві біля Ліможа приймається рішення про те, що «ніхто із невільних та їх нащадків не міг бути зведений у ранг воїна».

    Лицарі — професійні воїни — являли собою корпорацію, членів якої об’єднували спосіб життя, етичні цінності, особові ідеали. Сам стан феодалів був неоднорідним. Нечисленну еліту феодального класу утворювали найбільші землевласники — носії гучних титулів. Ці найбільш родовиті і благородні лицарі були на чолі своїх дружин, часом справжніх армій. Лицарі рангом нижче служили в цих дружинах зі своїми загонами, які з’являлись на перший поклик пана. На нижніх рівнях лицарської ієрархії стояли безземельні лицарі, все надбання яких перебувало у військовій виручці і зброї. Багато з них мандрували, примикаючи до загонів тих або інших ватажків, стаючи найманцями, а нерідко і просто займалися грабунком.

  2. Військова справа була прерогативою феодалів і вони робили все, щоб максимально не допустити участі в битвах «грубих мужиків». Часто заборонялося носіння зброї і верхова їзда «базарним торговцям, селянам, ремісникам і чиновникам». Бували випадки, коли лицарі відмовлялися брати участь в битвах разом з простолюдинами і взагалі з піхотою.

    Згідно з поширеними в лицарському середовищі уявленнями, справжній лицар повинен був походити з хорошого роду. Поважаючий себе лицар посилався для підтвердження свого благородного походження на гіллясте генеалогічне дерево, мав родовий герб і родовий девіз. Приналежність до стану передавалася у спадок, в окремих випадках у лицарі посвячували за виняткові військові подвиги. Суворість правил стала порушуватися в процесі розвитку міст — цей привілей стали все частіше купувати. У різних країнах існували схожі системи виховання лицарів. Хлопчика вчили верховій їзді, володінню зброєю — насамперед мечем і списом, а також боротьбі і плаванню. Він ставав пажем, потім зброєносцем при лицарі. Лише після цього юнак удостоювався честі пройти через обряд посвячення в лицарі. Існувала і спеціальна література, присвячена лицарським «мистецтвам». Майбутнього лицаря навчали, крім іншого, і прийомам полювання. Воно вважалося другим після війни заняттям, гідним лицаря.

    Вручення зброї молодому германцеві у присутності народного зібрання означало визнання його повнолітнім. Зброю вручав хто-небудь з вождів племені, або батько, або родич хлопця. Карл Великий в 791 р. урочисто опоясав мечем свого 13-річного сина Людовика, а Людовик, в 838 р. — свого 15-річного сина Карла. Цей німецький звичай ліг в основу середньовічного посвячення в лицарі, як в члени військового стану, але був прикритий римським терміном. Посвячення в лицарі в середньовічних латинських текстах позначалося словами «надіти воїнський пояс».

    Лицарем довгий час міг стати кожен. Спочатку лицарство давалося, за німецькою традицією, в 12, 15, 19 років, але в XIII столітті помітне прагнення відсунути його до повноліття, тобто до 21-го року. Кожен лицар міг посвячувати в лицарі, але найчастіше це робили родичі посвячуваного, сеньйори, королі і імператори прагнули затвердити це право винятково за собою.

    У XI—XII ст. до німецького звичаю вручення зброї додалися спочатку тільки обряд підв’язування золотих шпор, одягання кольчуги і каски, прийняття ванни перед одягненням. Colée, тобто удар долонею по шиї, увійшов у вжиток пізніше. Він був для лицаря випробовуванням смирення і розповсюджувався з півночі. Деякі дослідники вважають його походження римським актом звільнення (для невільного вершника прийняття в лицарі було фактично звільненням). Це єдиний удар за все життя лицаря, який він міг отримати, не повертаючи. Ближче до кінця обряду лицар вскакував, не торкаючись стремен, на коня, скакав галопом і ударом списа вражав манекени, встановлені на стовпах. Іноді самі лицарі зверталися за освяченням зброї до церкви, таким чином стали проникати в обряд християнські засади.

Обсуждение закрыто.