Соціально-економічні й політичні передумови становлення середньовічної цивілізації у Західній Європі

У результаті систематичних військових кампаній Римська імперія протягом 3 ст. до н.е. – 2 ст. н.е. здобула собі ключову регулюючу роль у Середземномор’ї та західній ойкумені Євразії, контролюючи політичні відносини між політичними утвореннями в її межах, народами, торгівельні потоки тощо. Фактично, як відзначали римські автори Страбон, Пліній Старший та ін., метою створення імперії було забезпечення політичної стабільності й безпеки для окремих племінних союзів Апеннінського півострова, але згодом, Римська держава взяла собі за мету забезпечувати умови стабільного економічного розвитку ойкумени. То було обумовлено необхідністю для неї утримувати чисельну регулярну армію, забезпечувати її озброєнням, утримувати великий управлінський апарат. У результаті, зростає населення Риму, розвиваються потужні виробничі комплекси, латифундії у Західній Європі, зокрема Галлія і Британія стають розвиненими аграрними провінціями. На фоні економічного піднесення Західної імперії відбувається її культурне піднесення. Але у ході регулярних воєн римська народність знекровлюється, а тому імперія була змушеною розширювати чисельність громадян Риму аби мати змогу використовувати більші мобілізаційні ресурси. Згодом, імперія була змушеною залучати варварів до служби. Із економічним розвитком Галлії і Британії, а також залученням варварів на службу відбувається соціально-економічне і культурне пере облаштування варварських племен, котрі організуються із аморфних племінних союзів у стійкі військові одиниці дружинного типу (об’єднання професійних воїнів із відповідним внутрішнім соціальним кліматом і дисципліною). Європейська цивілізація середньовіччя формується на уламках Римської імперії із піднесенням самостійного економічного і соціально-політичного суб’єкта Східної Римської імперії (Візантії) та дезінтеграції Західної Римської імперії.
Християнство протягом 1-2 ст. н.е. набуває поширення у середовищі купецтва і дипломатів завдяки своєму універсалізму, висунувши численним культам різних народів ойкумени єдину релігійно-філософську систему і, фактично, після перекладу Біблії на грецьку і латинську мови, єдину мову спілкування та етикету. Християнство, маючи місіонерську спрямованість, починає створювати вертикально інтегровану систему інституцій за регіональним принципом-парафій, котра була вигідною купцям і дипломатам у якості опорних пунктів у їх торгівлі в масштабній ойкумені. Поступово християнська церква із її розгалуженою системою парафій починає відгравати ключову політичну роль в ойкумені, будучи провідником інформації та створюючи умови комунікацій між різними народами, цивілізаціями і культурами та маючи вербально інтегровану систему. Християнська церква також створила умови для комунікацій між різними соціальними прошарками і в середині людських спільнот як то в селі, між містом і селом тощо. Тому християнська церква змінює собою систему римського публічного права і систему створеного Римською імперією міжнародного права. А тому й варварські королівства приймають християнство як альтернативу римській системі права. Інтегруючу і легітимізуючи роль в середовищі варварських королівств починає відігравати християнська релігія, котра в межах Римської імперії забезпечувала необхідний варварським королівствам правовий елемент легітимізації спадковості імператорської влади та адміністрації імперії.
У Західній Римській імперії християнська церква була вдалим інструментом для діалогу між варварськими королівствами, а у Візантії християнство стає інструментом міжнаціонального спілкування, оскільки сама імперія існувала як опікун міжнародної торгівлі, згодом, зручним інструментом діалогу між владою і народом. Вплив у народі церква здобувала завдяки успішній інтеграції у єдину систему накопиченого народного досвіду, здійснюючи його узагальнення, а тому була доступної і цікавою народові. Крім того, церква відігравала роль інституції, що забезпечувала режим життя людей, визначаючи часи молитви, відвідування церкви тощо. Саме церква як інституція, котра підтримувала режим і ритм життя забезпечувала єдність середньовічного суспільства, котре жило завдяки церкві у єдиному ритмі.
Після поділу Римської імперії на Східну і Західну відбувається переорієнтація світових торгівельних потоків із Заходу на Схід, набуває ключового значення у світовій торгівлі Великий Шовковий шлях, а тому зростає політичне значення Візантії у Середземномор’ї як країни-кінцевого реалізатора східних товарів і замикає на собі контроль ключових торгівельних шляхів. У тих умовах занепадає політичне значення Риму, що призводить до соціально-економічної кризи у Західній імперії. Втрачають свою рентабельність виробничі комплекси на Апеннінському півострові, а також опиняються у кризі латифундії Галлії, котрі мали забезпечувати аграрною продукцією Рим і прилеглі до нього виробничі райони, а також чисельну армію. Власники латифундій змушені були запроваджувати інститут колонату, наділяючи своїх рабів земельними наділами, оскільки крупні виробничі комплекси втрачають свою рентабельність.
Результатом тієї кризи стає посилення в Римі політичного впливу варварських дружин, котрі перебували на службі імперії, оскільки, на відміну від армії, вони були самодостатніми. Римські легіони в Галлії та Британії здійснювали контроль за переміщеннями варварських племен, не допускаючи порушення соціального балансу в Європі. Криза призводить до соціальних вибухів у Західній імперії і варвари стають стабілізуючою соціально-політичною силою. Вони без зайвих зусиль усувають імператорську владу і беруть під свій патронат римську адміністрацію в Західній імперії, утворюючи варварські королівства за формального подальшого існування імперії як легітимізую чого та інтегруючого начала. Зокрема, вже в 418 р. у південно-західній Галлії (Аквітанія) виникає вест готське королівство, а у 429 р. в Північній Африці створили своє королівство вандали. У 457 р. бургундами було утворено королівство в південно-східній Галлії. А 476 р. вождь германських найманців Одоакр, походженням із племені скірів, усунув від влади у Римі останнього імператора Ромула Августула і, відмовившись від можливості прийняти імператорський титул, став правити Італією. Рух готських племен стимулюють війни гунського вождя Атілли. 488 р. в Італію вторглись колишні римські федерати (племена на службі у Римської імперії) остготи, їхній вождь Теодоріх, котрий отримав від імператора Східної Римської імперії Зенона титул полководця і патриція, усунув Одоакра і заснував Остготське королівство із столицею в Равенні. Одоакр мав від Зенона завдання відновити римський порядок в Італії, а отже його проникнення в Італію після усунення Ромула Августула з престолу було цілком легітимним і він мав усі суверенні повноваження на створення своєї держави від єдиного на той момент легітимного імператора. Остготське королівство проводило активну зовнішню політику, контактуючи із Вестготським, а із 507 р. Франкським королівством. Теодоріх прагнув слідувати античним традиціям і у тому, переважно, орієнтувався на Візантію як зразок для наслідування.
Готи від початку оселялись у колишніх римських провінціях на правах тимчасових поселенців, отримуючи від місцевих земельних магнатів (латифундій і парцелл) третину від врожаю. Той принцип співіснування готів із римлянами дозволяв готським королям утримувати дружинний принцип організації. Але поступово, із поповненням дружин у результаті регулярних воєн, готська служила знать відчула потребу в контролі за необхідними на утримання війська ресурсами і готи здійснюють перерозподіли земельного фонду. Тому сприяла також масштабна криза, у котрій опинились крупні господарства Галлії та Італії. У результаті, економіка колишніх римських провінцій із ринкової переорієнтується на забезпечення війська і натуралізується (вироблена продукція йшла на забезпечення військових потреб). Таким чином із економіки поступово витісняється римський елемент, а латифундії і парцелли були іще у пізньоримський час розділені між колонами і лібелярами (рабами-вільновідпущенниками), котрі мали відбувати натуральні повинності на користь власника латифундії. Отже, власниками римських латифундій, фактично, було переуступлено право на отримання повинностей із колон і лібеляріїв готській знаті. Протягом 6 ст. різко скорочується чисельність дрібних землевласників за рахунок концентрації земель під управлінням готської знаті.
У Остготському і Вестготському королівствах соціальні відносини продовжували регулюватися нормами римського права. Також діяли римські державні інституції і Теодоріх у Остготьксому королівстві, фактично, сконцентрував функції імператорської влади в Західній Римській імперії. Та поряд із нормами римського права діяли і норми звичаєвого готського права, а королями було запроваджено поряд з римськими нові інституції, графів, котрі, фактично, мали представляти інтереси королів на місцях, виконуючи військові, адміністративні та судові функції. Зокрема, норми готського звичаєвого права застосовувались у відносинах між готами і римлянами. Той дуалізм зберігався до утворення Франкської імперії наприкінці 8 ст. У Вестготському королівстві великий політичний вплив мало духовенство, зокрема, аріанські єпископи . Готський період в історії Західної Римської імперії характеризувався частковим подоланням кризи 5 ст. і активізацією торгівлі, у 6 ст. відбувається відродження деяких міст Північної Італії. Натомість міста Іспанії перебували під впливом міжнародної торгівлі, котра активізувалась завдяки піднесенню Візантії, розвитку торгівельних шляхів із Сходом, котрі проходили візантійськими володіннями, то стимулювало їх процвітання, але, водночас, вони були відірваними економічно від оточуючої їх сільської місцевості, у котрій відбувся занепад традиційного римського способу організації аграрного виробництва. В південній Галлії та Іспанії домінувало общинне і дрібне землеволодіння.
Із осіданням готської знаті на землю і формування крупного землеволодіння, готська знать набуває економічної та політичної самостійності, що призводить до кризи королівської дружинної форми організації. Тим скористався енергійний імператор Візантії Юстініан І і розпочав поширення свого безпосереднього суверенітету на землі Остготського королівства. Слід відзначити, що юридично території колишньої Західної Римської імперії перебували під суверенітетом імператора Візантії, не зважаючи на утворення на них варварських королівств, а тому політика Юстініана була не чим іншим як відновленням римського традиційного порядку.
Остготський король Тотіла (541-554 рр.), усвідомлюючи слабкість Остготського королівства у результаті розпаду королівської дружини як цілісного організму на угруповання знаті, прагнув відновити стару дружинну форму організації. Він зумів об’єднати частину готської знаті, а також вільних людей королівства, обіцяючи за службу у війську землю, крім того, залучає до війська колон, обіцяючи свободу і наділення землею. Не зважаючи на активність нижчих прошарків суспільства, Остготське королівство в 554 р. було завойоване візантійським імператором Юстініаном І, котрий скасував усі реформаторські заходи Тотіли.
Після смерті Юстініана І, у 568 р., в Італію із Панонії (Угорщина) рушило германське плем’я свейської групи лангобарди. Лангобардами було захоплено ряд крупних міст Італії (Венеція, Мілан, Бергамо та ін.) і розміщено в них свої гарнізони. Королі лангобардів здійснювали наділення своїх одноплемінників земельними наділами, а знатна верхівка проживала, здебільшого, у містах, складаючи прошарок міської знаті, крупних домовласників та землевласників. Лангобардське королівство також являло собою романізовану державу, а король Ротарі 643 р. видає зведення законів «Лангобардську правду». Законодавство лангобардського королівства нам дає відомості про формування феодальних принципів організації суспільства. Зокрема, з’являється такий феодальний інститут як бенефіцій, тобто, умовне володіння землею. Закріплюється інститут лібелярних договорів між вільними лангобардами і представниками знаті, котра розпоряджалась землею, згідно того договору за земельне наділення вільний лангобард потрапляв у поземельну залежність. Вочевидь, представники родоплемінної верхівки лангобардів отримали у своє розпорядження земельні фонди і завдяки їх розподілу вони мали здійснювати господарську та військову організацію суспільства. Із тієї верхівки формувався прошарок герцогів, котрі формували на основі земельних пожалувань власну військово-політичну організацію і вели сепаратистську політику щодо королівської влади. Військову організацію у Лангобардському королівстві складали лише представники того племені, інші народності не мали права нести військову королівську службу і тим самим позбавлялися більшості прав. Продовжував зберігатися правовий дуалізм, поряд із «Лангобардською правдою» діяли також і норми римського права щодо римського населення.
Та Лангобардське королівство опиняється у перманентному конфлікті із папською владою в Римі. На 8 ст. припадає апогей протистояння між королівською і папською владою в Італії і у той конфлікт папою долучається король франків. Так 751 р. папою було короновано мажордома Франкського королівства Піпіна Короткого і той 754 і 756 рр. здійснив два походи в Італію, результатом котрих стали поразки короля лангобардів та створення світської Папської держави. Після походу проти королівства лангобардів 763 р. лангобардський король Дезідерій змушений був відмовитись від претензій на Папську державу, а 774 р. королем Карлом Великим, майбутнім імператором Франкської імперії, було захоплено в полон і усунено від королівської влади лангобардського короля, а Карл став римським патрицієм і королем лангобардів. Слід відзначити, що перемоги Карлові над лангобардами вдається досягти завдяки абсолютній технічній перевазі над їх військом, оскільки, на противагу дружинному війську лангобардів, франки виступили із військом катафрактів, тобто, закутих у броню вершників, професійних воїнів, у майбутньому рицарів. Фактично, франками було відкрито нову сторінку в історії середньовічної Європи.
Франками було привнесено до Італії елементи класичного феодалізму, але феодальні відносини у чистому вигляді не могли там прижитися завдяки сильним політичним і економічним позиціям міст і нашарованим поколінням крупної знаті, починаючи від остготів і лангобардів та завершуючи графами, посади котрих, у якості адміністрації, запроваджував Карл Великий. Ті крупні феодали мали власні військові дружини і брали активну участь у боротьбі за Італію, котра велась у подальші століття. А, отже, і не могли утвердитись класичні васально-ленні відносини, як у Франції, оскільки традиції феодального землеволодіння хоча і було принесено франками в Італію, але вони майже не дотримувались і продовжували діяти норми нашарованих систем права від королівств, котрі змінювали почергово одне одного.
В 486 р. у північну Галлію вторглись франки, котрі на чолі із Хлодвігом. Франки у битві при Суассоні завдають поразки римському війську на чолі із останнім намісником тієї римської провінції Сіагрієм. Хлодвігом було утворено Франкське королівство на чолі із знатним франкським родом Меровінгів. 496 (497) р. Хлодвіг приймає християнство католицького символу віри, що мало виняткове значення у зв’язку із аріанським віросповіданням монархів Вестготського і Бургундського королівств. Фактично, Хлодвіг у процесі створення свого королівства спирався на католицьких єпископів, котрі мали сильні соціально-політичні позиції іще від пізньоримських часів, коли Папа Римський отримав вищість над усіма єпископами від імператорської влади. До складу королівства Хлодвіга у 507 р. було включено території королівства вестготів, а в 534 р. і Бургундію. Імператор Візантії надіслав Хлодвігу консульські регалії чим було визнано його суверенні права на Галлію. Формально Франкське королівство також перебувало під патронатом східноримського імператора як і королівство остготів. Франки прийшли у Північну Галлію коли та перебувала в глибокій соціальній кризі. На відміну від Південної Галлії, у котрій збереглись латифундії на новій основі, колонату і лібелярних відносин, завдяки збереженню економічного значення міст у Північній Галлії латифундії не мали належних економічних підстав для їх існування, оскільки ними було втрачено ринки реалізації їх продукції і були, фактично, знищені в результаті соціальних виступів і варварських нашесть. Фактично, в Північній Галлії соціально-економічні відносини розбудовувалися із нуля. Франками запустілі земельні фонди розподілялися між германськими переселенцями, котрі утворювали поселення і хутори. Здійснювалось сприяння колонізації підкорених нових земель, а франкські вожді забезпечували стабільність і порядок силою своєї дружини, тим було покладено початок господарського відродження римської провінції і закладено підвалини формування класичних феодальних відносин.
Джерело франкського права Салічна правда дає нам досить змістовне уявлення про соціальні відносини у тому варварському королівстві. Зокрема, очевидним є надбудова станової політичної системи салічними варварами на римську соціально-економічну систему. Варварське салічне право регулювало відносини між франками і римлянами. Тобто, франки тримали єдність своєї спільноти і її соціальне відмежування від населення римського періоду. Франки встановлювали більш тяжкі покарання за завдання шкоди представникам своєї соціальної спільноти ніж за шкоду, завдану римлянам, що свідчить про двоїсту систему права. Саме така система права у франкському королівстві заклала початок переходу до регулювання всіх суспільних відносин на основі приватного права. Згодом, із становленням європейської цивілізації як феодальної принципи приватного права остаточно вкорінялись у всіх сферах соціально-політичних відносин. Крім того, було очевидним визначення варварами своєї соціальної місії, військової справи, і підтримання суспільного порядку силою зброї, що було надзвичайно актуальним в умовах культу сили. Саме більша цінність у варварському праві представника варварської спільноти свідчить, що варвари більш цінують завдання шкоди соціальним підвалинам виконання ними їх головної суспільно-політичної функції.
Поступово Салічну правду заміщає церковне право, а із остаточною феодалізацією Західної Європи феодальне звичаєве право. Після розкладу дружинних відносин у варварському середовищі потреба регламентування відносин між елітною варварською спільнотою і римським населенням зникає, оскільки джерелом права у відносинах між феодалами і селянством стає сам феодал і церква, а у відносинах між феодалами відносини будуються на приватних договірних засадах васалітету-сюзеренітету. Першим кроком до такого переходу була угода між внуками Карла Великого, коли 943 р. двоє монархів присягали один перед одним у присутності свого війська (дружин), що вже становило прецедент між феодального договору, коли король присягав у дотриманні договору не лише перед рівним собі, а і перед його дружинниками. Водночас, та угода засвідчувала міцність дружинної організації, але і початок її розкладу за етнічною ознакою.
Після об’єднання усієї Галлії під владою Меровінгів соціально-політична ситуація стабілізувалась лише тимчасово. Від кінця 6 ст. у Франкській державі розгортаються міжусобні війни між нащадками Хлодвіга, передумовами котрих стала германська традиція поділу спадщини порівну між синами. У результаті відбувається роздроблення країни і війни між нащадками за спадщину, котру вдавалось лише іноді об’єднати окремим представникам роду Меровінгів, як то Хлотарю І, Хлотарю ІІ, Дагоберту І. У результаті, в 7 ст. у Франкській державі відособлюється королівство Нейстрія (Нове західне королівство), Австразія (Східне королівство) і Бургундія. В Аквітанії тривала міжусобна боротьба нащадків Хлодвіга, а зарейнські володіння Меровінгів, населені тюрінгами і баварами виходять із-під їх влади. Королівська влада у Франкській державі була спадковою і спиралась на військове ополчення, котре складали як германці так і галло-римляни і формувалось воно на добровільній основі. Заради контролю над мобілізаційною готовністю ополчення король здійснював так звані «мартовські поля» , своєрідні огляди війська. Всі адміністративні рішення король приймав, радячись із радою «єпископів та вельмож». Адміністрування влади короля на місцях здійснювали графи, котрі призначались королем за порадою «єпископів і вельмож», а згідно едикту Хлотаря ІІ 614 р. мали обиратися місцевою знаттю. Тим для знаті на місцях було забезпечено її не лише економічну, а і політичну відособленість від королівської влади. Регулярні міжусобиці призводили до зростання чисельності прошарку знаті за рахунок пожалувань кожним нащадком земель за службу аби мати постійно військо щоби воювати із іншими нащадками заради спадщини. Міжусобиці між Меровінгами не могли сприяти встановленню стабільної системи землеволодіння. Єдиними стабільними землевласниками залишались єпископи. Ситуація із постійними міжусобицями призводить до втрати авторитету королівської влади і зростання значення посади королівського мажордома (управляючого доменом).

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*